phone-call

Ми з вами зв'яжемось

Залиште ваш номер телефону і ми обов'язково вам перетелефонуємо!

Сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для його віднесення до об'єктів права спільної сумісної власності. Такий висновок зробив ВСУ в постанові №367/5390/14-ц,

лип. 05 2018

Верховний Суд України

 

Іменем України

Постанова

5 квітня 2017 року                             м.Київ                               №367/5390/14-ц

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого — Лященко Н.П.,
суддів: Гуменюка В.І., Романюка Я.М., Охрімчук Л.І.,

Сімоненко В.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 6 до Особи 7 про поділ спільного сумісного майна подружжя, за заявою Особи 7 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23.11.2016,

ВСТАНОВИЛА:

У серпні 2014 року Особа 6 звернулася до суду з позовом про поділ спільного сумісного майна подружжя.

Позивачка зазначала, що перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі з 2009 року, який рішенням Ірпінського міськрайонного суду Київської області від 26.09.2014 розірвано. Від шлюбу вони мають сина Особу 8, Інформація 1.

У період шлюбу вони придбали двокімнатну квартиру за Адресою 1, загальною площею 56,8 м2, житловою площею 28,2 м2, право власності на яку оформлено на відповідача на підставі свідоцтва про право власності від 31.08.2013, виданого державним реєстратором реєстраційної служби Бучанського міського управління юстиції Київської області Н.Кондаковою. У порядку поділу майна з урахуванням інтересів дитини Особа 6 просила визнати за нею право власності на 2/3 частини зазначеної квартири, а за відповідачем — на 1/3.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 22.09.2015, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 9.12.2015, позов Особи 6 задоволено частково. Визнано квартиру за Адресою 1 спільною сумісною власністю Особи 6 та Особи 7. Поділено спільне майно подружжя між Особою 6 та Особою 7. Виділено Особі 6 зі спільної сумісної власності подружжя 1/2 частину зазначеної квартири, визнавши за нею право власності на вказане майно. Виділено Особі 7 зі спільної сумісної власності подружжя 1/2 частину зазначеної квартири, визнавши за ним право власності на вказане майно. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Ухвалою ВСС від 23.11.2016 касаційну скаргу Особи 7відхилено, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін.

У поданій до ВСУ заяві про перегляд судових рішень Особа 7 порушує питання про скасування судових рішень першої, апеляційної та касаційної інстанцій та ухвалення нового — про відмову в задоволенні позовних вимог із передбачених пп.1 та 4 ч.1 ст.355 Цивільного процесуального кодексу підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові ВСУ висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме: стст.57, 60 Сімейного кодексу.

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень Особа 7 посилається на ухвали ВСС від 27.03.2013, 11.02.2015 та постанови ВСУ від 1.07, 25.11.2015, 12.10.2016.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах ВСУ вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до ст.353 ЦПК ВСУ переглядає судові рішення в цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом.

За положеннями пп.1 та 4 ч.1 ст.355 ЦПК, підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом рішень у подібних правовідносинах; невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові ВСУ висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно з ст.3604 ЦПК суд задовольняє заяву про перегляд справи та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пп.1, 2, 4 ч.1 ст.355 цього кодексу, якщо встановить, що рішення є незаконним.

У справі, рішення в якій переглядається, суди встановили, що з 25.07.2009 сторони перебували в зареєстрованому шлюбі. Від шлюбу вони мають сина Особу 8, Інформація 1.

Рішенням Ірпінського міськрайонного суду Київської області від 26.09.2014 шлюб між Особою 7 та Особою 6 розірвано.

10.02.2010 подружжя придбало квартиру за Адресою 2, вартість якої на час придбання становила 55грн. Згідно з договором купівлі-продажу Особа 7 придбав 9/10 частин цієї квартири, а Особа 6 — 1/10. У договорі купівлі-продажу зазначено, що гроші, які кожен з них сплатив за цим договором, є їхньою особистою приватною власністю, оскільки були набуті ними до реєстрації шлюбу.

12.04.2013 відповідно до договору купівлі-продажу, укладеного між Особою 7, Особою 6 (продавці) та Особою 10 (покупець), продавці передали у власність покупцю вищезазначену квартиру. Згідно з п.1.3 цього договору квартира належить продавцям на праві спільної часткової власності, а саме: Особі 7належить 9/10 частин квартири, Особі 6 — 1/10. Продавці купили цю квартиру в спільну часткову власність за гроші, які належали кожному з них особисто. Продавці стверджують, що вони мають усі права власників щодо вільного розпорядження зазначеною квартирою (відповідними частками), яка є об'єктом їх спільної часткової власності, а не спільної сумісної власності подружжя (стст.57, 60, 65, 74, 97 СК), оскільки вони набували відповідні частки квартири під час шлюбу, але за кошти, які належали кожному з них особисто. Відповідно до п.2.1 цього договору продаж зазначеної квартири за домовленістю сторін учиняється за 370 тис. грн., які одержані продавцями від покупця повністю до підписання цього договору, а саме: Особа 7 отримав 333 тис. грн., Особа 6 — 37 тис. грн.

31.08.2013 на ім'я Особи 7 була придбана спірна двокімнатна квартира за Адресою 1 загальною вартістю 338128,5 грн.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшов висновку про те, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки сторони придбали її під час перебування в шлюбі, а тому частки кожної з них є рівними.

Разом з тим у постановах від 1.07, 25.11.2015, 12.10.2016 ВСУ висловив правову позицію про те, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, а й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи ст.60 СК та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Аналогічні висновки містяться в ухвалах ВСС від 27.03.2013, 11.02.2015.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права (стст.57 та 60 СК), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВСУ виходить із такого.

Статтею 60 СК визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до п.3 ч.1 ст.57 СК особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, а й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму ст.60 СК та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не лише факт набуття майна під час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та кошти,

за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Норму ст.60 СК застосовано правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

Отже, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Проте у справі, яка переглядається, суди не звернули належної уваги на наведене та не з'ясували походження коштів, за які було придбано спірну квартиру. Факт придбання спірної квартири за кошти, одержані від реалізації квартири в м.Дніпропетровську, визнала сама позивачка, що спростовує висновки судів про недоведеність зазначеної обставини.

Висновки суду касаційної інстанції про те, що різниця між сумою, отриманою від продажу попередньої квартири, та сумою, за яку цю квартиру було придбано у 2010 році, є спільною сумісною власністю подружжя, спростовуються вищезазначеним п.1.3 договору купівлі-продажу від 12.04.2013 та суперечать вимогам ч.3 ст.57 СК.

За таких обставин ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Отже, у справі, яка переглядається ВСУ, суди неправильно застосували норми ч.3 ст.368 ЦК та стст.57, 60, 61, 69, 71 СК, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до ст.3604 ЦПК є підставою для скасування судових рішень.

Відповідно до ст.353 ЦПК ВСУ переглядає судові рішення в цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом. Згідно із ч.1 ст.3602 ЦПК справи розглядаються ВСУ за правилами, встановленими глгл.2 і 3 розд.V цього кодексу, а тому ВСУ не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та давати їм оцінку.

Відсутність у ВСУ процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкоджає в ухваленні нового судового рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з пп.«а» п.1 ч.2 ст.3604 ЦПК.

Керуючись пп.1, 4 ч.1 ст.355, п.1 ч.1, ч.3 ст.3603, ч.1, пп.«а» п.1 ч.2 ст.3604 ЦПК, Cудова палата у цивільних справах ВСУ

ПОСТАНОВИЛА:

Заяву Особи 7 задовольнити частково.