phone-call

Ми з вами зв'яжемось

Залиште ваш номер телефону і ми обов'язково вам перетелефонуємо!

Право користування житлом у дитини виникає на підставі факту її народження, тому суд підставно не врахував доводи квартиронаймача про те, що дитина не є членом його сім'ї (ВС/КЦС, справа № 711/4431/17, 04.07.18)

груд. 04 2018

Фабула судового акта: Рішенням суду першої інстанції відмовлено в позові про визнання неповнолітнього племінника позивача таким, що втратив право користування житловим приміщенням.

Як зазначив суд, - не зважаючи на те, що з 2005 року неповнолітній не проживає у спірній квартирі, його місце проживання батьками не визначено, а тому він має право користуватися житлом обох батьків, що не суперечить вимогам частини шостої статті 29 Цивільного кодексу України.

 Оскільки дитина не досягла повноліття, а відтак не набула повної цивільної дієздатності, причини його  не проживання у квартирі є поважними, а тому і відсутні підстави для визнання його таким, що втратив право користування цією квартирою з підстав, передбачених статтями 71, 72 ЖК Української РСР.

З таким рішенням погодився і Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного  суду, акцентувавши увагу на тому, що право користування житлом у дитини виникає на підставі факту її народження, тому доводи позивача, що дитина не є членом сім'ї позивача, не пов'язана з ним спільним побутом, взаємними правами і обов'язками, не заслуговують на увагу.

Не сплата дитиною коштів за користування житлово-комунальними послугами, також не може бути підставою для визнання її такою, що втратила право користування спірним жилим приміщенням, оскільки позивач (за доведеності понесення ним таких витрат одноособово) не позбавлений можливості ставити питання про їх відшкодування до законних представників (батьків) малолітньої дитини.  

 

Постанова

Іменем України

04 липня 2018 року

м. Київ

справа № 711/4431/17

провадження № 61-11933св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного  суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3,

треті особи: ОСОБА_4, Черкаська міська рада, Служба у справах дітей Черкаської міської ради, Комунальне підприємство «Придніпровська служба утримання будинків» Черкаської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 03 жовтня 2017 року у складі судді Дунаєва С. О. та постанову Апеляційного суду Черкаської області від 09 січня 2018 року у складі колегії суддів: Нерушак Л. В., Карпенко О. В., Василенко Л. І.,

ВСТАНОВИВ:

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до  ОСОБА_2, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, треті особи: ОСОБА_4, Черкаська міська рада, Служба у справах дітей Черкаської міської ради, Комунальне підприємство «Придніпровська служба утримання будинків» Черкаської міської ради (далі - КП «Придніпровська СУБ» Черкаської міської ради) про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

На обгрунтування позовних вимог зазначав, що він є основним квартиронаймачем квартири АДРЕСА_1.

Крім нього у зазначений квартирі зареєстрований неповнолітній ОСОБА_3 (племінник), ІНФОРМАЦІЯ_1, який після припинення фактичних шлюбних відносин між його братом ОСОБА_4 та ОСОБА_2 (мати ОСОБА_3.), з 2005 року не проживає у цій квартирі.

Посилаючись на те, що неповнолітній ОСОБА_3 не є членом його сім'ї, у квартирі АДРЕСА_1 не проживає з 2005 року, а разом зі своєю матір'ю - ОСОБА_2 проживає за іншою адресою, просив визнати його таким, що втратив право користування цією квартирою.

Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 03 жовтня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що не зважаючи на те, що з 2005 року неповнолітній ОСОБА_3 не проживає у спірній квартирі, його місце проживання батьками не визначено, та тому він має право користуватися житлом обох батьків, що не суперечить вимогам частини шостої статті 29 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). До теперішнього часу ОСОБА_3 не досяг повноліття, а відтак не набув повної цивільної дієздатності, що свідчить про поважність причин не проживання його у квартирі АДРЕСА_1, а тому підстави для визнання його таким, що втратив право користування цією квартирою з підстав, передбачених статтями 71, 72 ЖК Української РСР відсутні.

Суд також вважав необгрунтованими вимоги позивача про визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим приміщенням з підстав, передбачених статтею 107 ЖК Української РСР, з огляду на відсутність згоди обох батьків ОСОБА_3 на розірвання договору найму, а тому вважав, що до досягнення повноліття за ним зберігається право користування спірним житлом. При цьому договір найму, на підставі якого ОСОБА_3 набув право користування спірною квартирою, до теперішнього часу не розірваний, оскільки на підставі наказу Комунального підприємства «Придніпровська СУБ» Черкаської міської ради від 17 травня 2017 року № 157 «Про зміну договорів найму житлових приміщень по КП «Придніпровська СУБ»  Черкаської міської ради відбулася лише заміна основного квартиронаймача з ОСОБА_4 (батько неповнолітнього) на ОСОБА_1

Постановою Апеляційного суду Черкаської області від 09 січня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 03 жовтня 2017 року -  без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції є законним та обгрунтованим, оскільки ОСОБА_3 набув право користування спірною квартирою у встановленому законом порядку, на час розгляду справи судом не досяг віку, за якого може вільно визначати своє місце проживання, що свідчить про поважність причин його не проживання у спірній квартирі. При цьому згода на розірвання договору найму має підтверджуватись згодою обох батьків, тоді як ОСОБА_2 заперечує проти втрати її сином права користування спірною квартирою. Крім того,

ОСОБА_1 набув право користування квартирою як член сім'ї наймача ОСОБА_4, а тому заміна основного квартиронаймача на іншого члена сім'ї не є підставою для розірванням договору найму.

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у лютому 2018 року, ОСОБА_1 просив скасувати рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 03 жовтня 2017 року і постанову Апеляційного суду Черкаської області від 09 січня 2018 року, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга обгрунтована тим, що неповнолітній ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, не є членом його сім'ї, вони спільно не проживають, спільним побутом не пов'язані, не мають взаємних прав та обов'язків, оскільки з 2005 року він проживає зі своєю матір'ю ОСОБА_2 за іншою адресою.  

Суди не взяли до уваги надані ним докази, якими він обгрунтовував свої позовні вимоги, та не звернули увагу, що батько дитини не заперечує проти проживання свого сина разом з ним за місцем його проживання (Естонія).

У травні 2018 року надійшов відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу, у якому вона просила залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 03 жовтня 2017 року та  постанову Апеляційного суду Черкаської області від 09 січня 2018 року - без змін.

Відзив мотивовано тим, що в касаційна скарга містить лише посилання на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, однак у ній не конкретизовано в чому саме полягають такі порушення, натомість обгрунтування ОСОБА_1 зводяться до переоцінки  у вигідному для нього баченні.

Звертала увагу на те, що наказом від 27 грудня 2017 року № 385  КП «Придніпровська СУБ» Черкаської міської ради» скасовано попередній наказ від 17 травня 2017 року № 157 про зміну договору найму квартири АДРЕСА_1 з квартиронаймача ОСОБА_4 на ОСОБА_1 З 16 лютого 2018 року її син є квартиронаймачем зазначеної квартири, 27 лютого 2018 року він вселився до спірної квартири та проживає в ній, тоді як позивач ОСОБА_1 та його син, який був зареєстрований у спірній квартирі шляхом підробки її підпису у заяві про надання згоди на його реєстрацію, у ній не проживають.

Наведені обставини їй стали відомі під час розгляду цивільної справи за її позовом до ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні квартирою. За фактом підробки її підпису у письмовій згоді на реєстрацію ОСОБА_1, вона звернулась з відповідною заявою до Черкаського відділу поліції ГУНП в Черкаській області, на підставі якої зареєстровано кримінальне провадження, в рамках якого проведено три судово-почеркознавчі експертизи та встановлено, що підпис у документі «Згода власника/співвласника житла або їх уповноважених органів, наймача та членів його сім'ї на реєстрацію місця проживання в житлі» виконано не нею, а іншою особою.

Вважала, що до спірних правовідносин не можуть бути застосовані приписи статті 107 ЖК Української РСР, оскільки вони стосуються тих випадків, коли особа свідомо вибуває з наданого їй державою житлового приміщення для подальшого проживання за іншою адресою, тоді як неповнолітній

ОСОБА_3 через свій вік не має можливості самостійно прийняти рішення про вибуття до іншого місця проживання. Безпідставними є і посилання ОСОБА_1 на статтю 71 ЖК Української РСР з огляду на те, що  ОСОБА_3 був відсутній у спірній квартирі понад шість місяців з поважних причин.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України року у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, відзиву, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Судом установлено, що квартира АДРЕСА_1 є об'єктом державного житлового фонду.

На підставі рішення виконавчого комітету Придніпровської районної ради м. Черкаси від 19 березня 2003 року № 108 переоформлено особовий рахунок найму однокімнатної квартири АДРЕСА_2, житловою площею  17,25 кв. м на онука ОСОБА_4, у зв'язку зі смертю основного квартиронаймача його баби ОСОБА_5 Склад сім'ї - ОСОБА_4 ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, є сином ОСОБА_4 та ОСОБА_2, з 20 квітня 2005 року зареєстрований у встановленому законом порядку у зазначеній вище квартирі.

У вересні 2005 року ОСОБА_2, у зв'язку з припиненням фактичних шлюбних стосунків між нею та ОСОБА_4, разом з малолітнім сином ОСОБА_3 переїхала на інше місце проживання.

З 2007 року ОСОБА_4 постійно проживає в Естонській Республіці, періодично приїздить до України. На період його відсутності догляд за спірною квартирою здійснювали його брат - ОСОБА_1

Відповідно до акта, складеного головою органу самоорганізації населення «Комітет міськрайону «Припортовий» від 25 березня 2017 року протягом останніх трьох років у спірній квартирі проживають родичі позивача та його брата ОСОБА_4 04 травня 2017 року у спірній квартирі зареєстрований ОСОБА_1, а ОСОБА_4 в кінці травня 2017 року знявся з реєстраційного обліку.

На підставі наказу КП «Придніпровська СУБ» Черкаської міської ради  

від 17 травня 2017 року № 157 змінено договір найму спірної квартири в частині основного наймача з ОСОБА_4 на ОСОБА_1

16 червня 2017 року за заявою ОСОБА_1 у спірній квартирі зареєстрований його малолітній син - ОСОБА_6., ІНФОРМАЦІЯ_2.

Частиною першою статті 3 ЦПК України 2004 року встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

ОСОБА_1 свої вимоги обґрунтовував тим, що неповнолітній

ОСОБА_3 з 2005 року без поважних причин не проживає у спірній квартир з підстав, передбачених статтями 71, 72, а також з підстав передбачених статтею 107 ЖК Української РСР у зв'язку з вибуттям його на інше місце проживання до іншого населеного пункту.

За положеннями частини першої статті 71, статті 72 ЖК Української РСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Вичерпного переліку поважності причин не проживання у житловому приміщенні. Житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим зазначене питання суд вирішує у кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.  

Відповідно до статті 107 ЖК Української РСР наймач жилого приміщення вправі за згодою членів сім'ї в будь-який час розірвати договір найму. У разі вибуття наймача та членів його сім'ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім'я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім'ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття.

Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо,  в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

За змістом частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, правильно виходив з того, що неповнолітній ОСОБА_3 не може самостійно визначати своє місце проживання, а тому сам по собі факт його не проживання у спірній квартирі, та заміна у травні 2017 року основного наймача ОСОБА_4 на

ОСОБА_1 не можуть бути безумовною підставою для визнання його таким, що втратив право користування зазначеним житлом.

Належних та допустимих доказів на підтвердження того, що малолітній ОСОБА_3 набув право власності або право постійного користування іншим житлом, позивач не надав, хоча це відповідно до статей 10, 60 ЦПК України 2004 року є його процесуальним обов'язком.

Доводи касаційної скарги про не урахування судами попередніх інстанцій того, що малолітній ОСОБА_3 ніколи не був, і не є членом сім'ї позивача, не пов'язаний з ним спільним побутом, взаємними правами і обов'язками, не заслуговують на увагу, оскільки право користування житлом у дитини виникає на підставі факту її народження, а тому наведені заявником умови проживання та ведення з ним спільного господарства на дитину не поширюються.

Не сплата дитиною коштів за користування житлово-комунальними послугами, також не може бути підставою для визнання її такою, що втратила право користування спірним жилим приміщенням, оскільки заявник (за доведеності понесення ним таких витрат одноособово) не позбавлений можливості ставити питання про їх відшкодування до законних представників (батьків) малолітньої дитини.  

Ураховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанції є законними та обгрунтованими.  

При цьому суд зазначає, що відмова у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання неповнолітнього ОСОБА_3 таким, що втратив право користування жилим приміщенням із заявлених позивачем підстав, передбачених статтями 71 та 107 ЖК Української РСР, що є взаємовиключними (апеляційний суд на це увагу не звернув), не призвела до неправильного вирішення спору по суті, а відтак зазначене не може бути підставою для скасування правильного по суті і справедливого судового рішення.

Верховний Суд також ураховує, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право особи на повагу до житла (рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2003 року, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року.  

Крім того, втручання держави у право на повагу до житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві», інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною метою (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», 2009 року, пункт 56).    

З урахуванням установлених судами попередніх інстанцій обставин, Верховний Суд вважає, що виселення малолітнього ОСОБА_3 за відсутності у нього іншого належного йому на праві власності чи постійному користуванні житла, буде становити для нього надмірний тягар, не співмірний із переслідуваною законною метою, та не є необхідним у демократичному суспільстві.  

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону, грунтуються на засадах верховенства права, принципах справедливості, добросовісності та  розумності, а тому відсутні підстави для їх скасування.

Ураховуючи наведене та керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 03 жовтня

2017 року та постанову Апеляційного суду Черкаської області від 09 січня 2018 року залишити без змін.

Постанова касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий:                                                                        В. А. Стрільчук

Судді:                                                                                             В. О. Кузнєцов

                                                                                              А.С. Олійник

                                                                                              С.О. Погрібний

Г. І. Усик

 

Джерело:protocol.ua